У прадавні часи наші місця були вкриті лісами, які належали королю (цісарю). Багаті на дичину та птицю,ці ліси стали улюбленим місцем для полювання королівської знаті та багатих людей майже до початку ХХ століття. 

Територія нашого села належала до давньої жупи (округу) Угоча.

Коли саме виникло поселення на місці теперішнього Підвиноградова? Точної відповіді на це запитання не дасть ніхто. Поширеною є думка, що перша згадка про наше село з’являється в 1295 році. Однак ця дата є щонайменше дискусійною і подальші дослідження істориків, цілком імовірно, можуть її спростувати, адже Сірмаї, посилаючись на документи з 1284 р., говорить, що вже тоді було тут королівське помістя, яке згадує король Ладислав.

Збереглися відомості, що в 1300-х роках населенню теперішніх сіл Підвиноградова і Чорнотисова видавались спеціальні реєстраційні посвідчення, які й говорять про рибалок, лісоохоронців, мисливців.

В 1336 році були окреслені межі Ардова з боку Егреша, вказує Сірмаї. А Комаромі, спираючись на архівні документи роду Уйгелі, говорить, що на заході кордоном ардівських земель був маєток в руїни вже перетвореного Чорно-потіцького замку Боронко, який стояв на березі вод Боржави.

В XV-XVI ст. у наших краях спостерігається процес орусинення населених пунктів, тобто збільшується частка русинського населення і зменшується відсоток угорців, які, певно, переважали на початку. В одних селах цей процес проходить активніше, в інших – повільніше. Вважаємо, що збільшення жителів у селах відбувалось не лише за рахунок природного пристору населення, а й завдяки міграційним процесам, що особливо впливало на зміну національного складу. Підселення нових сімей відбувалось як за родинною ознакою володарів, у першу чергу, так і через інші причини. Найактивніше процес орусинення відбувся у сусідньому Олешнику, повільніше проходив у нашому Ардові, а ще повільніше – Матієві, Фанчикові, Севлюші.

В 1567-1574 роках в Ардові проживало 24 угорські сім’ї, 1 слов’янська та 7 не встановленої національності. В ті роки населення поділяли на платників і неплатників податків. Перших було в Ардові 11, а других – 21. При цьому платники податків поділялись на дві категорії: тих, хто платить повний податок, і тих, хто половинний. У нас було 9 перших і двоє других. Неплатники ж податків були кількох категорій: заможні, бідні, слуги, хто погорів, хто мав нову хату, інші. В Ардові, крім 18 бідняків,які не платили податок, серед неплатників були 1 заможний та двоє власників нових хат. Тоді ж у нас було 5 залишених газдівств, у яких ніхто не проживав.

29 та 30 серпня 1717 року – чорна дата в історії села і цілого краю. Саме тоді нашим предкам довелось пережити татарську навалу, яка жорстоко розправлялась із місцевим населенням. Через наші місця кримські татари прямували у Мараморож (тепер Румунія), де зустріли належний опір і були розбиті. Їхнім «трофеєм» по дорозі на Мараморош були 9000 невільників, яких вели з собою. Збереглися дані про кількість забраних кримськими татарами і наших предків. З села був забраний один (до речі, з Сірми – 81, з Матьфали – 101). Частина з них повернулася від Маромороша, в тому числі й наш односелець.

Говорячи про наше село на початку 1800-х років, Сірмаї каже, що тут «більшість населення, очевидно, русини, що мають дерев’яний храм і пароха свого обряду».

Знає історія нашого села і факт селянського бунту, справа про який зберігається на 43 аркушах того часу. Стався він у 1895 році з приводу непорозумінь чи цілеспрямованих дій при купівлі-продажу землі. Сільська громада нашого села купила від греко-католицької громади Широкого землю (певно, для пасовиська), але 23 червня з Ардова було викрадено 450 голів худоби. Близько 120 наших односельчан збунтувалися не на жарт. На чолі бунтівників стояв Василь Погоріляк, а з ним Юрій Рацин, Янош Сакалош, Василь Лендєл. Землевласники Золної Бейла і Золної Елек оскаржквали бездіяльність окружного навчальника притисянського округу бунту. В 1881 році в нашому селі зареєстровано загибель худоби (53 голови).  .

Під час Другої світової війни наших чоловіків-односельчан мобілізували, зрозуміло, в угорську армію, адже влада на той час вже була угорська. Як розповідали самі учасники війни, багато хто з них не хотів воювати на боці Гітлера: «Мені руські нічим не завинили, то за що їх убивати?»,- казали вони. Тому й були під час війни випадки, коли наші односельці переходили на іншу сторону фронту. Багато хто був залучений у Корпус Людвіга Свободи. Добровольці були, правда, неоднорідні: одні щиро вступали туди, щоб прискорити розгром німецької армії, а інших залучали «добровільно-примусово», адже влада в краї змінювалася знову. Були й такі, яких не оминув полон і російські концтабори. Багато хто продовжував воювати на території інших європейських країн. В цей період господарювання на селі особливих змін не зазнавало, однак влада в деякій мірі стимулювала розвиток сільського господарства. Правда, отримати якусь допомогу могли лише більш заможні селяни, а не бідняки. В 1922 році в селі проживало 1157 чоловік, з яких русинів було 981, угорців 92, євреїв 82 та 2 інших національностей . У цей час зростання і політична активність простого населення. В нашому селі однією з найактивніших політичних партій тих років була «Республіканська партія землеробів і дрібних селян», яка здебільшого відстоювала інтереси заможних селян, а не бідноти. У ці, насичені політичними подіями роки, з’являються перші комуністи. Не без впливу вільнодумства, принесеного з еміграції. Якщо до самого кінця ХІХ століття емігрантів серед наших односельчан не було, то в перші два дисятиліття ХХ ст. такі з’явилися, що було зумовлено, безперечно, пошуком кращих заробітків.

Дослідники краю ствержують: «Комуністи в Закарпатті мали чіткий підхід до двох важливих питань. Вони твердили, що мова закарпатських українців є українська, нею вони і видавали свої друковані видання. По-друге, комуністична партія в краї мала однозначний погляд, що закарпатці належать до" укріїнського народу і є в своїй національній ідентифікації українцями». Першими комуністами в Ардові в ті роки стали Василь Попович, Павло Білак, Петро Зихор, Василь Чубур, Михайло Ковня, Антон Пак, Амброзій Роман… Та авторитету в селі комуністи не мали. Їх в народі називали «вереш-гарда». Під час Другої світової війни наших чоловіків-односельчан мобілізували, зрозуміло, в угорську армію, адже влада на той час вже була угорська. Як розповідали самі учасники війни, багато хто з них не хотів воювати на боці Гітлера:

«Мені руські нічим не завинили, коли наші односельці переходили на іншу сторону фронту. Багато хто був залучений у Корпус Людвінга Свободи. Добровольці були, правда, неоднорідні: одні щиро вступали туди,щоб прискорити розгром німецької армії, а інших залучали «добровільно-примусово», адже влада в країні змінювалася знову. Були й такі, яких не оминув полон і російські концтабори. Багато хто продовжував воювати на території інших європейських країн. В цей період господарювання на селі особливих змін не зазнавало, однак влада в якій мірі стимулювали розвиток сільського господарства. Правда, отримати якусь допомогу могли лише більш заможні селяни, а не бідняки. Особливе місце в історії нашого села посідає колгосп «Жовтнева перемога», який організовано і створено в 1948 році.

Суттєва така деталь за 1957 рік. В колгоспі налічувалося 422 двори ( сімей і одинаків), всіх членів колгоспу було 1265,в тому числі працездатних 889. Одним працездатним колгоспником вироблено в середньому 265трудоднів (при встановленому мінімумі 160). Всього землі (в т.ч. корів 160, волів 20), 133 коні, 506 овець, 390 свиней, 1473 курей, 160 гусей, 75 сімей бджіл, 20 кроликів. Вже було тоді в господарстві 6 автомашин, 1 трактор, 57 возів. Перший голова колгоспу, наш односелець Антон Іванович Співак, за досягнуті успіхи в розвитку господарства, свою невтомну працю і організаторські здібності в 1958р. отримує від вищого керівництва держави найвище звання – Героя Соціалістичної Праці. Державних нагород удостоюються й рядові колгоспники. В рядянський період, крім нижнього магазину, в селі відкрита продуктова крамниця по вулиці Миру, там, де була сільська Рада, а зараз бар. Магазин з промисловими товарами розміщувався там, де потім був гастроном (і зараз теж).З кінця 1970-х і десь до середини 1980-х років діяв у селі (там, де тепер циганські класи школи) магазин дешевих товарів. В ті ж роки працював книжковий магазин, який був спочатку у колишньому приміщенні, якого вже не існує, потім у вже згаданому приміщенні сільської Ради, а потім в універмазі. Універмаг збудовано і відкрито у 1979 році, на перших двох поверхах якого були різні відділи промислових товарів, а на третьому розміщувалась контора Підвиноградівського споживчого товариства. Останнє об’єднувало кілька сіл району, які забезпечувало різноманітними товарами.

В перші роки рядянської влади (про давніші часи відомості не прослідковуються) з’явився в селі і телефонний зв’язок. Спочатку телефон був лише на пошті. Потім в сільскій Раді, колгоспі, школі, пізніше кількість номерів збільшилась у цих установах, а в 1970-х роках телефонний зв’язок був і у мешканців села вдома. Кількість власників телефонів сильно зросла в 1990-х, а в 2008 році завдяки встановленню в селі цифрової АТС кількість номерів телефонів наближається до сімсот. В даний час наші односельці широко користуються також мобільним зв’язком. В 2002 році на території колишнього колгоспу була встановлена антена стільникового зв’язку Київстар, а в 2007 році неподалік від неї антена ЮМС. В 1959 році в селі почала діяти ощадна каса, яка згодом була реорганізована у відділення Ощадбанку. Довгі роки вона розміщувалася в Будинку культури, а з появою нового адмінбудинку сільської Ради перенесена туди. До відомих фінансових подій 1992 року там зберігали наші односельчани значні суми своїх грошових заощаджень. Тепер через Ощадбанк вчителі, вихователі та медики нашого села отримують зарплатню, частина пенціонерів – пенсію, інші категорії населення – соціальну допомогу.

Жителі села мають змогу тут сплатити за спожиті електроенергію та газ. В 2008 році біля універмагу відкрито в новозбудованому приміщенні філію «Приватбанку». Тут встановлено і банкомат.